Софія Русова про роль
школи в національно-громадянському
вихованні особистості
Кожна
доба будь-якого історичного періоду породжує нові форми громадянського життя,
нові ідейні течії, які відбиваються у змісті діяльності школи, завданнях
виховання зростаючої особистості.
Складні
соціально-економічні умови ХІХ ст. (закриття недільних шкіл, русифікація
української школи, репресії щодо української культури і мови) зумовили потребу
в створенні єдиної діяльної й національної школи. Українське суспільство
потребувало «нових громадян з пробудженою активністю, з витривалою волею й з
добре розвиненими творчими силами» й активізувало діяльність прогресивних
педагогів, літераторів, мовознавців, яким доля рідної мови, літератури, школи
була не байдужою.
Визначним
представником демократичної педагогічної думки України кінця ХІХ –початку ХХ
ст. є Софія Русова – організатор народної освіти, педагог-практик, ідеолог
розбудови української національної школи. Не українка за походженням, вона стала нею по духу,
присвятивши своє життя дітям України.
Сучасні
дослідники О. Джус, І. Зайченко, В.
Качкан, Є. Коваленко, І. Пінчук наголошують на винятковій цінності її
теоретичного доробку щодо
ролі „національної” школи у розбудові громадянського суспільства.
Як
педагог-філософ та педагог-практик, С. Русова глибоко усвідомлювала, що
педагогіка є суспільною
наукою, що суспільне буття визначає рух і напрямок виховання, його завдання і зміст. Саме тому в своїх працях вона
неодноразово наголошує на тому, що школа та виховання мають функціонувати відповідно до потреб
своєї країни, нації. Широко обстоюючи питання національного виховання, педагог
виступає за піднесення української школи, завдання якої полягає у вихованні
нової людини, якій притаманні були б демократичність і гуманістичність
світогляду, непідробний патріотизм, високий рівень національної свідомості,
громадянські якості, толерантне ставлення до людей.
Зважаючи
на складні суспільні умови, за яких функціонували виключно російськомовні
навчальні заклади, педагог піднімала питання про організацію української школи
на приватні кошти, „де б діти виховувались у більшій національній свідомості,
де б вони вчилися рідної мови”. Вважаючи, що лише освіта, знання здатні
піднести в людей патріотичні почуття, С. Русова вступила до товариства
„Общество Грамотности”, гадаючи, що зможе організувати тут видання українських
книжок, або ж пропагувати серед російських такі твори, які б сприяли розвитку в
українців патріотичних почуттів. Патріотка поділяла думку М. Драгоманова про
те, що „всяка наука до лісу не веде, а хоч і чужою мовою, а все ж таки знімає
полуду з очей, будить свідомість взагалі, значить разом з нею і самосвідомість
кожного народу, кожної нації”.
С.
Русова дошкульно критикувала існуючу школу за відірваність від потреб життя, догматизм
і формалізм у навчанні, засуджувала авторитарність школи, вербалізм, придушення
волі та активності дитини, пасивне слухання й тривале сидіння учнів за партою,
підкреслюючи, що така організація навчання не відповідає природі дитини. Як
наслідок, „сучасна українська школа не дає дітям освіти, бо суперечить усім
вимогам педагогічної науки, усім потребам народного життя; вона калічить розум
і душу дитини, відриває дитину від родини й несвідому кидає на розпутті без
усякого виховання, без певної освіти; вона не відповідає національному духовному
складові українського народу”.
Попри
те школа відіграє важливу роль у підготовці свідомих членів суспільства, формуванні
їх національної свідомості та громадянської позиції. „З перших виявів
культурних досягнень народів школа стає не лише головним засобом для поширення
народної освіти, а й тим осередком, де зароджується, виховується та найкраще
зміцнюється народна свідомість, де кладеться основа державного об’єднання всіх
мешканців однієї території й де будується їх національна свідомість”. На думку
педагога, той народ, який не має своєї школи, приречений на пригноблене,
безславне існування, культурний занепад, потерпає від економічних злиднів. Тому
гаслом діяльності кожного свідомого українця вона проголошує: „рідна школа на
Вкраїні”.
Окреслюючи
вади сучасної школи (невідповідність вимогам педагогічної науки, відрив дитини
від родини, недосконала освіта), педагог пропагує створення школи з
національним духовним складом.
Підвалиною
національної школи, на переконання педагога, мають бути викладання рідною
мовою, введення до програми тих наук, які сприяють розвитку громадянської свідомості.
До таких наук С. Русова віднесла: рідну мову, літературу (народну та художню), історію
і географію рідного краю, народне мистецтво (музика, співи). Інша підвалина –
єднання з людом, оскільки школа є центром не лише морального, а й
політично-громадського виховання.
Здійснення
процесу виховання, як вважає педагог, потребує зважання на соціальні умови, культурно-етнографічні
ознаки середовища, в якому проживає дитина, врахування її психологічних
особливостей. С. Русова визначає мету виховання, завдання, принципи, зміст, методи
і засоби формування у молоді моральних якостей, їх духовного розвитку, які
звучать актуально й нині.
Мета
виховання, за С. Русовою, – виховати громадянина, підготувати його до активної участі
у соціально-політичному, культурному житті, дати широкий, вільний розвиток усім
духовним силам дитини та її здібностям, розвинути в неї такі особистісні риси,
які дадуть їй змогу стати найкращим громадянином, „виробити з учня вільну
людину, готову для служіння над особовим завданням і реалізації найвищого
гуманного ідеалу, що панує на той час у громадянстві”.
Нова
школа, створення та розвиток якої пропагує просвітителька, ставить своїм завданням
не лише передачу знань, а передусім „виховання суцільної людини”, тобто формування
її розуму, її особливих здібностей, її характеру, й морально-індивідуального та
соціального ідеалу.
Педагог
виступає за органічне поєднання в особистості рис загальнолюдського та національного.
Відтак основними рисами характеру людини-громадянина вона визначає патріотизм,
доброту, людяність, вимогливість, правдивість, моральні якості законослухняного
громадянина. Крім того, радить розвивати в дітей працелюбство, сумлінність,
відповідальність, охайність, скромність, гордість і доброзичливе ставлення до
інших людей. Такі якості мають істотне значення у людському спілкуванні, дають
змогу людині осягнути найвищі моральні блага.
Прищепити
дитині національні риси, на думку С. Русової, можна лише зважаючи на специфіку
природи, географічного місцерозташування, особливості клімату, побут, історію краю,
де дитина проживає. Тому до програми національного виховання вона радить внести
вивчення природознавства, географії, рідної мови, культури, історії.
Попри
те, програма виховання, поставленого на національний ґрунт, має включати для дітей
також найкращі твори світової літератури, музики, образотворчого мистецтва, що збагатить
уяву дітей про різноманітність та багатство культур інших народів, спонукатиме
їх до кращого розуміння своєї національної самобутності та поваги до інших
націй: „через національне виховання дитина здобуває певний ґрунт задля
самостійного розвитку й навчиться шукати і знаходити у вселюдській культурі ті
скарби художні, наукові й моральні, які можуть стати їй найріднішими, бо не
нав’язані вони їй збоку, а органічно прищеплені до її душі”. Таким чином, школа
має готувати дитину до життя в широкосоціальному колективі, вести її „через
національно-громадське виховання до всесвіту”.
С.
Русова формулює принципи виховання гармонійної людини: індивідуальний підхід, врахування
природи дитини; відповідність віковим та психологічним особливостям; національний
характер виховання; відповідність соціально-культурним вимогам часу; єдність суспільного
та родинного виховання.
С.
Русова підкреслює значущість місії вчителя національної школи – „в його руках майбутність
народу, бо діти, які вийдуть із школи, мають бути каменярами у відбудові
молодої української держави, мають розробити свою культуру, свої національні
скарби”. Вона пред’являє високі вимоги до теоретичної підготовки, світоглядної
позиції, моральних якостей педагога. Учитель має любити свою професію, мати
наукові знання з основ психології та педагогіки, досконало володіти методикою
навчання і виховання, знати та розуміти суспільні рухи, сучасні ідеали народу,
обмірковувати, якими засобами ті ідеали провести у шкільне життя, щоб ними
пройнялася дитяча душа. Високий рівень педагогічної культури вчителя потребує
також знання ним історії своєї країни, володіння скарбами народної педагогіки,
вміння творчо використовувати їх на практиці.
Моральний
авторитет учителя має бути високим, учитель є старшим товаришем для школярів, з
ним обмірковуються усі справи.
Розкриваючи
морально-етичні, професійні, психолого-педагогічні вимоги до особистості вчителя,
С. Русова, разом з тим, критикувала правову, матеріальну та соціальну
беззахисність педагога в сучасному суспільстві, якому складно вирішувати
поставлені перед ним завдання, наголошуючи, що лише досвідчений і щасливий
учитель зможе виховувати кращу еліту свого народу.
Таким
чином, аналіз праць педагога дозволяє стверджувати, що основне завдання національної
школи вона вбачала у вихованні громадян з високим рівнем національної свідомості
та сформованим почуттям людської гідності.
Викладене
вище дозволяє зробити певні узагальнення, а саме:
провідним
чинником соціально-економічного та культурного-освітнього поступу українського
громадянського суспільства С. Русова вважала національну школу;
у
змісті виховання нової свідомої особистості органічно мали поєднуватися
національне та загальнолюдське;
концепція
виховання нової людини ґрунтувалася на поєднанні національного, гуманістичного,
особистісного і діяльнісного принципів;
істотна
роль у формуванні людини-громадянина належить педагогові, у якого на високому
рівні мають бути сформовані морально-етичні якості, професійні та
психолого-педагогічні знання, уміння і навички.
С.
Русова жила з надією «хай на стіні нашої майбутньої рідної школи висить портрет
великого апостола правди й науки Т. Шевченка, на вікнах стоять квіти, на стінах
рушники з рідним вишиванням, хай сама школа нагадує колишні українські
історичні будівлі, хай у вікнах тішать погляд рідні дерева й квіти.
В
такій веселій школі, новій українській школі виростуть дітки на радість і на
користь Україні…»
Школа
має бути національною не за вивіскою та кількістю портретів Т.Шевченка в школі,
а за принципами організації, змістом і характером навчання та виховання.
Сьогодні Україна проживає один із
найсуворіших періодів становлення та розвитку. Відбувається випробовування
народу на стійкість, мужність, порядність. Саме в такі періоди загартовується
сила і дух нації, викристалізовуються її цінності, торується нелегкий
шлях до суверенності. На жаль, людина не народжується з почуттям
самоусвідомлення себе громадянином і патріотом власної держави. Вона повинна
пройти складний шлях розвитку, набути досвіду, стати носієм ціннісних
пріоритетів.
Школа – це відтворення суспільних та освітніх
змін, унікальний соціальний інститут, через який проходить абсолютно
кожен, тому складно недооцінити її роль у процесі національно-патріотичного
виховання підростаючого покоління. За сучасних умов національне виховання дітей
і молоді набуло гостроти і особливої актуальності. Свідченням цього є низка
нормативно-правових документів:
наказ Міністерства освіти і науки,
молоді та спорту України від 31.10.2011 № 1243"Про
Основні орієнтири виховання учнів 1-11 класів загальноосвітніх навчальних
закладів України";
наказ Міністерства освіти і науки
України від 07.09.2000 № 439 "Про затвердження Рекомендацій щодо
порядку використання державної символіки в навчальних закладах України";
лист
Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України від 27.07.12 № 1/9-530 "Щодо
виховання сучасного громадянина в полікультурному середовищі засобами
позакласної роботи".
Проект
Концепції національно-патріотичного виховання дітей та молоді (травень 2015 р.) та ін.
Опрацювавши
їх, розуміємо, що основні завдання освіти на шляху до розбудови національної
школи й виховання полягають у національній спрямованості змісту освіти,
відродженні національних виховних традицій, створенні усіма суб’єктами
освітнього простору умов для формування у дитини національного
самоусвідомлення.
Кожен
навчальний заклад впроваджує ті технології, форми, методи, які
найкраще сприятимуть реалізації виховного потенціалу закладу та
створюватимуть умови для формування й становлення учня як громадяна-патріота,
здатного розбудовувати суверенну Україну, творити себе і своє життя.
Формування людини майбутнього, яка своєю діяльністю
буде здатна примножувати інтелектуальний та духовний потенціал нації, реалізується
завдяки діяльності вчителя. Ми, педагоги, повинні бути рушійною силою усіх
шкільних інновацій, носієм освітніх і суспільних змін "Життя
не жде: воно кличе нас до роботи. І доля, щастя
нашого народу залежить від того, як ми проведемо в життя дороге, велике гасло:
вільна національна школа для виховання вільної, свідомої, дужої нації" .
Список
використаної літератури
1.
Коваленко Є. І. Софія Русова – видатний педагог України / Є. І. Коваленко, І.
М. Пінчук // Русова С. Вибрані педагогічні твори : у 2-х кн. / [за ред. Є. І.
Коваленко; упоряд., передм., прим. Є. І. Коваленко, І.М. Пінчук]. – К. :
Либідь, 1997. – Кн. 1. – С. 7-43.
2.
Русова С. Вибрані педагогічні твори : у 2-х кн. / Русова Софія / [за ред. Є.І.
Коваленко; упоряд., передм., прим. Є. І. Коваленко, І. М. Пінчук]. – К. :
Либідь, 1997–. Кн. 1. – 1997. – 272 с.
3.
Русова С. Вибрані педагогічні твори : у 2-х кн. / Русова Софія / [за ред. Є. І.
Коваленко; упоряд., передм., прим. Є. І. Коваленко, І. М. Пінчук]. – К. :
Либідь, 1997. – Кн. 2. – 320 с. Кн. 2. – 1997. – 320 с.
4.
Русова С. Вибрані педагогічні твори / Русова Софія. – К. : Освіта, 1996. – 304
с.
5.
Русова Софія. Мемуари. Щоденник / Русова Софія. – К. : Поліграфкнига, 2004. –
544 с.
https://www.slideshare.net/lead-campaigns/new?from=upload&uploaded_slideshow_id=61554458
